БОРОВЕНСЬКА ДІЛЬНИЧНА ЛІКАРНЯ
В 1930 році завдяки допомозі держави та колгоспів села в Боровенці відкрився пологовий будинок. То був перший повноцінний медичний заклад в нашому селі. І був пологовий будинок на балансі колгоспу «Червона Армія», відповідно і називався колгоспним. Організований він був в колишньому житловому будинку священика місцевої церкви. То була досить велика будівля – хата-мазанка. З часом навколо тієї будівлі з’являлись нові. І тут вже знаходиться не лише колгоспний пологовий будинок, а й сільська амбулаторія. Під час Великої Вітчизняної війни на базі Боровенської лікарні розміщався госпіталь для поранених солдатів Червоної Армії. Старожили навіть сьогодні пам’ятають молоду лікарку що працювала тут в нелегкі часи Великої Вітчизняної війни та після неї - Нєтьосову Герту Анатоліївну. Вона закінчила Ташкентський медичний інститут. З нею фельдшером працювала Трунова Олександра Миколаївна. Герта Анатоліївна втратила якось родинні зв’язки з матір’ю в Німеччині. Потім Матір знайшла її, приїздила в гості до дочки. Якось в Боровеньки за направленням на роботу приїхав військовий фельдшер. Вже ніхто не пам’ятає як його було звати. Фельдшер одружився з Гертою Анатоліївною. І вони поїхали жити в Німеччину. В той час лікарня діяла лише як амбулаторія. В колишньому попівському домі, де було декілька кімнат, лікар з фельдшером і жили і вели прийом хворих. Приміщення велике було.
Пізніше приїхав за розподіленням працювати лікарем в Боровеньку Олександр Іванович Саміляк. Про ті події добре згадує колишній лікар Борвенської дільничної лікарні Приходько Валентина Павлівна: «Не пам’ятаю чи був ще хтось лікарем в період між Гертою Анатоліївною та Олександром Івановичем. Олександр Іванович був здоровий, сильній, молодий, красивий чоловік. Щоки так і горіли рум’янцем, Волоcся пшеничне було, очі сіро-голубі були. Красивий, розумний, до всіх привітний. Комуністом став. До всіх підхід мав. До кого піде на виклик , якщо пригощали - не відмовлявся, випивав, але п’яний ніколи не був. Допоможе і в день і в ночі, коли покличуть. Він один працював. Жінка в нього неграмотна була. Олександр Іванович закінчив Вінницький медичний інститут. На останньому курсі навчання, під час терапевтичної практики в Жмеринці, Олександр Іванович зустрівся з Тамарою. Тамара була дівчина красива як привітальна листівка, гарна. Вони одружились. В них народився син Валерій. Коли вони приїхали в Боровеньку, то приміщення лікарні вже почало руйнуватись. За лікарнею ніхто не доглядав. В селі Самілякам дали хату-пустку для проживання. Хата майже розвалювалась, дірки кругом. Олександр Іванович власними ногами намісив глини, замазав дірки. Якось вони перезимували. А на весні лікар почав відбудовувати старе й будувати нове господарство лікарні. Відремонтував попівський будинок. Організував в тому приміщенні стаціонар лікарні. Провів опалення. Побудував господарський двір для лікарні, і окремий будинок для проживання лікаря. Де сам і жив. Також Олександр Іванович спільними зусиллями з працівниками лікарні побудував геть нове приміщення амбулаторії з цегли. Зараз в тому приміщенні знаходиться церква Святителя Миколая».
Не довго Олександр Іванович був головним лікарем Боровенської лікарні. Коли керівництво звернуло увагу на керівні здібності Саміляка то його призначили головним лікарем Ново-Астраханського району. Як згадує колишній головний лікар Боровенської дільничної лікарні Приходько Микола Іванович: «Після Олександра Івановича лікарем був Васильович. Не пам’ятаю Імені та прізвища. Повна протилежність попередника. Неохайний, брутальний. Постійно пиячив. До всього цього він лише видавав себе за лікаря. А насправді був лише фельдшером. Перед тим він працював у передмісті Луганська хірургом. А під час Великої Вітчизняної війни був у полоні і там працював з італійцями в госпіталі. У військовий час операцій було багато. Отримав там деякий досвід. Але ж зрозуміло що цього не достатньо. Вищої медичної освіти Васильович не мав. Розкрити його допоміг випадок. До лікарні, де працював Васильович, приїхав лікар, що вчився з ним в одному технікумі в Криму. Він знав, що той не продовжив навчання далі і не мав диплома вищої освіти. В лікарні відбувся переполох – як може працювати хірургом, проводити складні операції особа без належної освіти. Васильовича знімають і направляють фельдшером в Боровеньку. Тут він представлявся як головний лікар».
Потім в 1961 році в Боровеньку присилають лікаря-педіатра Білого Олександра Васильовича. Він якраз і займав посаду головного лікаря. В серпні приїхав Приходько Микола Іванович обирати місце майбутньої роботи. Після закінчення інституту в той час пропонували йти на роботу лише в село. Серед пропонованих місць було і село Боровенька. А так як Микола Іванович народився в Боровеньці, тут мешкали його батьки, він вирішив працювати саме тут, так би мовити по-домашньому. Миколу Івановича в 1961 році направили в Боровенську лікарню як терапевта та на пів-ставки хірургом.
Потім Микола Іванович одружився з односельчанкою та лікарем Уразовською Валентиною Павлівною. Постало питання: чи Валентина Павлівна приїде на роботу в Боровенську лікарню чи Микола Іванович з нею поїде в інше місце по розподіленню? Як раз Білий Олександр Васильович пройшов курси підвищення кваліфікації з рентгенології і покинув боровенську лікарню. Поїхав на батьківщину в Запорізьку область. Тоді Приходько Валентина Павлівна в 1963 році теж лишилась в Боровеньці працювати в лікарні. На той час за лікарнею числилось 32,5 ставки персоналу. Це лікарі, медсестри, санітари, обслуговуючий персонал. На той час лікарня мала амбулаторію та стаціонар що знаходились в окремих приміщеннях. Стаціонар був розрахований на 25 ліжок. Приміщенням для стаціонару слугував великий житловий будинок, де колись жив боровенський піп. А приміщення амбулаторії було новим, нещодавно побудованим. Для обслуговування лікарні були побудовані кочегарка, кухня, пральна, конюшня з кіньми, автомобіль з гаражем, аптека. Все було в окремих приміщеннях. Також окремо стояв будинок в якому був рентген кабінет. В лікарні надавали стоматологічну, терапевтичну, хірургічну, педіатричну, генікологічну, акушерську допомогу. Серед медичного складу Валентина Павлівна та Микола Іванович згадують медичних сестер Чижик Ольгу, Олійник (Левченко) Наталю, Куценко (Жовтоножка) Галю, Бережну (Головченко) Раїсу, педіатра Ганну Іванівну (прізвища не пам’ятають), акушерку Удоденко Марію Миколаївну.
Боровенська дільнича лікарня обслуговувала наступні села: Боровеньку, Єпіфанівку, Кудряшівку, Варварівку.
В ті часи, коли укрупнялись райони, проводилась політика оптимізації у всіх сферах господарювання. Оптимізація торкнулась і Боровенської лікарні. За планом керівництва скорочувався штат лікарні. Спочатку залишили одного лікаря і суттєво зменшили кількість медичних сестер. Закрився стаціонар. Приходькам пропонували перейти в Ново-Астраханську дільничну лікарню або в Кремінську, так як Боровенська мала закритись. Проте ні житла ні дитсадка (у Миколи Івановича та Валентини Павлівни вже народився син) на новому місці для лікарів не пропонували. В 1965 році Микола Іванович залишає боровенську лікарню і їде працювати в Сєвєродонецьк. Деякий час Валентина Павлівна працює одна в сільській лікарні, проте потім і вона вслід за чоловіком переходить в Сєвєродонецьк. Після того лікарня існувала ще один рік. Тоді в Боровеньки почергово приїздили лікарі з міста Кремінна. А по селу пішла чутка що лікарню закривають через те, що Валентина Павлівна не захотіла працювати в селі і потягла чоловіка за собою в місто. Хоча як вона могла впливати на державну політику того часу. Так в Кремінському районі закрили лікарні не лише в Боровеньках а ще в Голубівці та Макеївці.
Якби тоді не закрили лікарню то Приходьки ще довго б лікували боровенців. І сьогодні в селі можна почути лише теплі слова про лікарів Миколу Івановича та Валентину Павлівну. Микола Іванович ще й досі вірний клятві Гіппократа - працює в лікарні міста Сєвєродонецька. І тепер вже від Сєвєродончан ми чуємо слова вдячності нашим лікарям.
А тим часом Боровенська лікарня перетворилась в фельдшерсько-акушерський пункт. Багато років в Боровенському ФАПі працювала фельдшером Удоденко Марія Миколаївна. Вона починала працювати в колгоспному пологовому будинку ще на початку 40-х. Потім була переведена в сільську амбулаторію. І коли вже в дільничній лікарні були відсутні головні лікарі Марія Миколаївна тимчасово призначалась завідуючою лікарнею.
З часом від всіх будівель лікарні лишилось лише приміщення амбулаторії, яке свого часу побудував Саміляк Олександр Іванович. Саме там розміщався до 2000-х років ФАП.
Потім в тому приміщенні відкрили Миколаївську церкву УПЦ МП. А ФАП деякий час знаходився в приміщенні сільради (в 2012 р.), доки велись ремонтні роботи в новому приміщенні. Спеціально було виділене приміщення колишнього магазину на розі вулиць Молодіжної та Леніна. Приміщення складається з 5 просторих, світлих та затишних кімнат. Було встановлене опалення, проведено водопровід та каналізацію. На сьогодні жителі села безперешкодно користуються медичними послугами в сільському ФАПі. Періодично в село приїздять лікарі з райцентру і на базі Боровенського ФАПу проводять досконалий медичний огляд жителів села. В такі дні тут, як і в будь-якій лікарні дуже багато людей. Проводяться ультразвукові дослідження, рентгенологічні обстеження стану здоров’я населення.
