БОРОВЕНЬКА В ЧАСИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
З великим смутком жителі нашого села сприйняли інформацію про напад на Радянський Союз гітлерівської Німеччини. Одразу ж почався призов до лав Червоної армії. Більшість сильних та молодих колгоспників пішли воювати на фронт. Проте роботу в колгоспах не можна було припиняти. Навпаки треба було нарощувати темпи виробництва продукції для потреб країни та фронту. Важку роботу в колгоспі довелось виконувати жінкам та дітям. Одразу в колгоспі «Комінтерн» зібралась група молодих дівчат, які виявили бажання працювати в тракторних бригадах. На навчання до Ново-Астраханської МТС були направлені: Біловол Марія Дмитрівна (Костянтинівна), Гавловська Олександра Іванівна, Лисенко Марія Іванівна, Максимова Катерина, Семиряжко (Ковтун) Ольга Василівна, Кульчицька Тетяна Миколаївна, Семиряжко (Шуліка) Наталя Мефодіївна, Олійник (Огієнко) Пелагія Кирилівна, Єременко Поліна. Після навчання дівчата були направлені на роботу трактористками в різні тракторні бригади, що обслуговували колгоспи Ново-Астраханського району. Наприклад Семиряжко Наталя Мефодіївна перший час працювала в Єпіфанівці а потім перейшла в Боровеньку. Трактористка Олійник Пелагія Кирилівна працювала в колгоспі «Комінтерн» села Боровеньки. Наші дівчата трудились на колгоспних полях Ново-Астраханського району до самої окупації району німецько-фашистськими загарбниками. Коли окупанти підійшли близько до нашого району то керівництво МТС отримало наказ евакуювати техніку за річку Дон. Розпочалась евакуація. Наші дівчата трактористки самоходом вели техніку на схід, подалі від окупантів. Проте не встигли. Загарбники настигли колону техніки. Трактористам вдалося втекти, а техніку окупанти майже повністю знищили.
В цей час в колгоспі «Комінтерн» теж розпочали евакуацію колгоспної худоби. Колгоспне стадо перганяли пастухи в супроводі ветеринарів, серед яких була Чечин Ганна Захарівна. Корів гнали на схід землями Новоайдарського району у напрямку села Олексіївки. Проте і тут загарбники перехватили стадо яке не могло швидко пересуватись. Під час захоплення не обійшлось без людських жертв. Ганна Захарівна повернулась у колгосп, який вже був захвалений окупантами.
Боровенська лікарня теж намагалась евакуювати обладнання та ліки. В той час в лікарні працювали лікар Нетьосова Герта Анатоліївна та фельдшер Трунова Олександра Миколаївна. Вони завантажили ліки на підводу і волами поїхали у напрямку міста Дебальцеве Донецької області. Проте і їх перехопили загарбники. Лікар та фельдшер теж не потрапили до рук окупантів і повернулись в Боровеньку. І вони були дуже здивовані, коли через деякий час в село повернулись їх воли. В підводі все залишилось цілим і неушкодженим. А воли повернулись в село без будь-якого супроводу. Вони самостійно знайшли дорогу додому.
При наступі загарбників відомо, що основні бойові дії в нашому регіоні відбувались у напрямку Кремінна – Рубіжне – Ново-Астрахань – Старобільськ. Саме в цьому напрямку наступали частини німецьких військ. Тому в Боровеньці боїв при наступі загарбників не було. З селища Лисхімбуд (нинішній Сєвєродонецьк) у напрямку Боровеньки наступала невелика частина окупантів, проте вони не зустріли тут ніякого супротиву бо основна сила радянських частин була зосереджена в районі міста Рубіжнього і відступала у вже згаданому напрямку Рубіжне – Ново-Астрахань – Старобільськ. В нашому селі й до сьогодні старожили переповідають історію про те як німецько-фашистські загарбники застрягли в пісках на шляху з Лисхімбуду в Боровеньку. Німецькі частини наступали, користуючись захваленими картами. Мабуть на наявних у них картах була вже позначена дорога з Лисхімбуду до Боровеньки. А нсправді її ще не було. Або ж та дорога була запланована до будівництва. Шосейну дорогу в тому напрямку побудували лише в 1970 році. До того часу жителі сіл Боровенка та Єпіфанівка користувались грунтовою дорогою, яка з Боровеньки, від нинішньої вулиці Молодіжної, вела у напрямку села Білявка (зараз є частиною села Кудряшівка). Перед Білявкою та дорога розходилась у напрямку самої Білявки та у напрямку Воєводівки. Саме цією дорогою ще з ХVIII століття і до 1970 року користувались місцеві мешканці.
Село Боровеньку було захвачено 11 липня 1942 року. Ось як згадує події тих днів коли село захватили загарбники Галич (Сарана) Тетяна Петрівна: «В 1942 році, в липні, вже поспіли вишні. Хлопці наші - хто евакуювавсь вже, а хто втік кудись. Вже дорослі були, 10 клас. Ми, доречі, навчання закінчували вже в Ново-Астраханській школі, бо як німець близько підійшов нашу школу закрили. Проте в Ново-Астрахані ми так і не отримали документ про освіту. А по закінченню війни вже не до документів було. В день коли загарбники прийшли в село, ми, дівчата, зібралися всі в садочку вишні рвать. Приблизно 10 дівчат було. Наче тоді неділя була. Тоді дітей багато в селі було. А вже знали що німці ось ось прийдуть, проте ми ще не бачили їх. Сидимо слухаємо - мотоцикл гуде. Ми насторожились. Садочок був на пагорбі. З нього було добре видно дорогу. Через Борову був дерев’яний міст. Дивимось один мотоцикл, другий, третій чорні мотоцикли і німці сидять у шоломах. Ми відразу – що робить? Полякались, німці, страшно. І тікать кожен до своєї домівки. А дома все з хати повиносили у погріба. Поховали на випадок пожежі. Щоб хоч барахло ціле залишилось. У нас у погрібі були перини, подушки. А кроваті стоять пусті в хаті. Ми прибігли посідали й сидимо. Я і сестра моя. А була ще третя старша сестра, дитина в неї була, вже заміжня вона була. Посідали на пусті кроваті й сидимо. Ось німці йдуть і прямо в хату. На поготові в них зброя. А ми їм на зустріч тікать. Але вони нас не тонули. І ми з хати. Вискочили і в погріб. Далеко ж ми заховалися. Посідали й сидимо в погрібі. Досиділи до вечора. Що там у дворі робиться не бачимо і не знаємо. Темніє а я кажу – Катю, давай вилізем з погріба. Де де а в погріб вони обов’язково прийдуть перевірять. Вони ж шукали партизан. А поруч сарай. Біля сараю копиця сіна лежала ще не вкинута в сарай. Сухе було сіно. І в сараї було сіно. Вона каже – а куди ж ми підемо. Та підему в кукурудзу. Туди вони не підуть. Посідаємо і будем сидіти. Будем спостерігать за ними. Вилізли ми з погреба пішли у кукурудзу, посідали. А вони як почали кукурудзу прочисувать, скрізь ходять, світять прожекторами, у сарай пішли, скрізь, на горищі провіряють, партизан перевіряють. Ми тоді за своє нічого і далі. А дорога отак під гірку де наш город а там за городом пусте і канавка там була одразу за городом. Ми там і сховались. Німці штаб зробили в пустій хаті на розі вулиць Леніна та Молодіжної. Там була жандармерія. То був раніше шкільний дім, вчителі там жили. Були в Боровенці й поліцаї. З Ново-Астрахані було три помоєму аж. А то наші були, вже забула їх прізвища. Приходив один - приніс повістку в Германію моїй старшій сестрі. Вона була вчителькою. Не пішла вона. Приходе поліцай. А він був її однокласник. Вона сидить, пам’ятаю як сьогодні, сидить отак. Він поставив гвинтівку свою і не знав що їй казати. А вона каже – чого ти прийшов? Марш звідси. Щоб я тебе більше не бачила, не приходь. Я не поїду. Він шось там буркнув. Я не знаю як воно вийшло проте її більше не чіпали.
Німців в селі не лишилось. Вони лишили тут поліцаїв і пішли далі за фронтом. Я іх більш не бачила. В мене нога боліла. Я ніде не ходила. Яка причина побудила людей іти в поліцаї – не знаю. Може не розуміли люди, особливо молоді. Може й другі причини були. А тут по чуткам залишались люди для надзору за окупантами, для партизанської роботи. Був Куценко Прокоп, він був міліціонером. Він не місцевий. І був боровенський Тур Михайло. Здається німці їх розстріляли. В Германію угнали таких боровенців: Вербій Іван Якович, Коваленко Катерина Тихонівна, Зозуля Наталя Денисівна. Олійник Олена Кононівна, Момот Надія Григорівна та інших».
В часи окупації робота в колгоспах продовжувалась. Люди виходили на роботу на поля. Урожай 1942 року був прибраний з полів. Спочатку все зерно розмістили у колгоспних сховищах, частина з яких розташовувалась на місці нинішніх садиб за адресою вулиці Підбірна 75 та 76. Потім цей урожай був вивезений загарбниками. Проте за свідченнями старожилів селяни тієї осені теж отримали кожен свою частку зерна.
Галич Тетяна Петрівна добре пам’ятає і дні коли наше село звільнили від загарбників. Так вона описує ті події: «Перед тим як погнали німця остаточно ходили чутки що приходили радянські розвідники в Кут. Стукали до хат, заходили, розпитували що та як і казали що скоро прийде визволення. Я не пам’ятаю того моменту як гнали німців назад через Боровеньку. Мабуть воно якось стороною пройшло через Рубіжне. Проте перед тим як пройшли радянські війська визволителі нам голова сільради дав команду прочистити дорогу від Боровеньки до Білявки. Зима тоді сніжна була і ми чистили шлях від снігу. І правда через пару днів пройшли радянську війська на Рубіжне, танки їхали через село».
Після звільнення села Боровеньки та Ново-Астраханського району 31 січня 1943 року радянські війська зосередились на лівому березі Сіверського Дінця на території Рубіжного та Лисхімбуду. Потім була жорстока боротьба за визволення Лисичанська аж до 1 вересня. Весь цей час німецькі частини обстрілювали позиції радянських військ в рубіжному та Лисхімбуді. Декілька разів радянським військам доводилось відступати до Ново-Астрахані. Під обстрілом опинялось і наше село. Старожили добре пам’ятають шквал трасуючих куль над селом.
Щоб місцеві жителі не постраждали було прийняте рішення про евакуацію населення подалі від бойових дій. Евакуація проводилась в дві черги. Спочатку жителів Рубіжного, Лисхімбуду та інших населених пунктів на березі Сіверського Дінця поселили в села Ново-Астраханського району, в тому числі і в Боровеньку. В протоколі засідання виконкому Ново-Астраханської районної ради депутатів трудящих від 16 березня 1943 року з цього приводу вказані точні дані. З Лисичанського району в Ново-Астраханський район було переселено: в Олександрівку 50 родин, в Гаврилівку 25 родин, в Чабанівку 35 родин, в Орлівку 35 родин. З рубіжного були переселені: в Боровеньку 100 родин, в Єпіфанівку 50 родин, в Булгаківку 50 родин, в Михайлівку 25 родин. Евакуйовані поселялись в хатах колгоспників. Для перевезення населення, майна та цінностей державних, громадських закладів та організацій з району було виділено 10 підвод в Рубіжне та 10 підвод в Лисичанський район. Звісно що більшість документів та цінностей державних установ та організацій зникли ще під час окупації, так як ніякої евакуації майна районних і сільських установ та організацій не проводилось.
Пізніше, другою чергою, проводилась евакуація жителів сіл Боровеньки, Єпіфанівки, Ново-Астрахані та Михайлівки в Чабанівку, Гаврилівку, Орлівку та Маринівку. Так жителі Ново-Астрахані та районні установи евакуювались в Маринівку, Єпіфанівки – в Орлівку. Жителів села Боровеньки розділили на дві частини. Колгоспників колгоспу «Червона Армія» переселили в Орлівку а з колгоспу «Комінтерн» в Чабанівку та Гаврилівку. На весь термін евакуації в залишених населених пунктах залишались декілька «чергових» для охорони майна та спостерігання за обстановкою. Жителям заборонялось повертатись в село до хат. Колгоспники лише виходили на роботу в поля. Проте старожили розповідають, як інколи вони потайки навідувались в село щоб прополоти власний город. На селі тоді стояла повна тиша, в тих випадках коли не було активних бойових дій за визволення Лисичанська. Не лишилось ні худоби, ні птиці, ні собак. Лише з остаточним звільненням Лисичанська в селах Ново-Астраханського району вдавалось потихеньку налагоджувати роботу колгоспів , установ та організацій. Робота в полях тоді була досить важка. Не чисельна техніка Ново-Астраханської МТС не могла обробити великі площі землі, тому до роботи за плугом долучали не тільки волів та коней а навіть власних корів колгоспників.
В нашому селі дві вулиці названі на честь односельчан що не повернулись додому. Вулиця Марії Бережної названа на честь санінструктора. Зовсім Юна Марія виносила на своїх руках поранених солдат з поля бою. В день 2 січня 1944 року Марія Василівна Бережна встигла винести з поля бою 22-х поранених і коли вона повернулась за 23-м то загинула під танком. Інша вулиця носить ім’я Братів Олійників. Пять братів Олійників покинули батьківський дім а повернувся з фронту лише один. Володимир, Данило, Іван та Антон загинули захищаючи Батьківщину. І лише Роман повернувся додому.
Окремо варто згадати Зірку Трохима Федоровича. Він народився в 1910 році в нашому селі. Пройшов всю війну у складі 1901 самохідного артилерійського Білостокського полку. В результаті став ним командувати. Приймав участь у Брянській, Білоруській, Мінській, Білостокській та інших наступальних операціях. Саме за участь у Білостокській операції 1901 полк був названий Білостокським. Трохим Федорович був нагороджений орденами Олександра Невського, Суворова 3-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го ступеня, тричі кавалер ордена Червоного Прапора.
Громадська організація "ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА"
