В нашому селі, в його центрі, розташована братська могила. В документах написано: «складається з пам’ятника воїна, скорботної матері та 12 плит, на яких викарбувані прізвища, імена та по батькові похованих загиблих воїнів, а також жителів села Боровеньки, які загинули у роки війни…» 222 прізвища… Читаючи цей скупий історичний документ, зараз нам важко уявити, якими були ці люди, як воювали тут, на вулицях нашого села, по лютому морозу, гинули та вірили, що війна скоро скінчиться та настане довгоочікуваний мир. Як страшно було їм помирати в 43-му та не знати, як ще далеко травень 45-го.
З перших днів війни більшу частину працездатного чоловічого населення нашого села призвали до лав Червоної Армії. Тяжку роботу в колгоспі виконували жінки та діти. Група молодих дівчат з нашого села закінчила курси трактористів при Ново-Астраханській МТС. А саме Біловол Марія, Гавловська Олександра, Лисенко Марія, Семиряжко Ольга, Кульчицька Тетяна, Семиряжко Наталя, Олійник Пелагія, Єременко Поліна. Після закінчення навчання дівчата були направлені на роботу в різні колгоспи Ново-Астраханського району. Як розповідають колишні трактористки Шуліка (Семиряжко) Наталя Мефодіївна та Огієнко (Олійник) Пелагія Кирилівна, при наступі окупантів на Ново-Астраханський район, у липні 1942 року керівництво МТС намагалось евакуювати техніку на схід, подалі від загарбників. Проте більшість тракторів були знищені.
Боровенська лікарня теж намагалась евакуювати обладнання та ліки. В той час в лікарні працювали лікар Нетьосова Герта Анатоліївна та фельдшер Трунова Олександра Миколаївна. Вони завантажили ліки на підводу і волами поїхали у напрямку міста Дебальцеве Донецької області. Проте і їх перехопили загарбники. Лікар та фельдшер не потрапили до рук окупантів і повернулись в Боровеньку. І вони були дуже здивовані, коли через деякий час в село повернулись їх воли. В підводі все залишилось цілим і неушкодженим. Воли повернулись в село без будь-якого супроводу і самостійно знайшли дорогу додому.
В той же час, за спогадами ветеринара Чечин Ганни Захарівни, проводилась евакуація колгоспної та свійської худоби. Велике стадо у супроводі пастухів та ветеринарів направили в район села Олексіївки Новоайдарського району. «Німці наздогнали нас танками, стріляли, горіли машини, скрізь були убиті коні та люди. Біла вбитої матері плакало немовля, - згадує Ганна Захарівна, - все палало та гуркотіло а навкруги були поля з квітучими жовтими соняшниками… Худоба вся розбіглася, а ми сховались і пізніше повернулись в Боровеньку. Тоді в селі було два колгоспи «Комінтерн» та «Червона Армія». Не дивлячись на те що йшла війна жінки та дівчата сіяли, збирали руками врожай та обробляли землю волами і навіть свійськими коровами».
Про час коли на село напали загарбники добре пам’ятає Галич Тетяна Петрівна. «В 1942 році, в липні, вже поспіли вишні. Більшість хлопців самостійно поїхали з села - евакуювались. Вже дорослі були, 10 клас. Ми, доречі, навчання закінчували вже в Ново-Астраханській школі, бо як німець близько підійшов нашу школу закрили. Проте в Ново-Астрахані ми так і не отримали документ про освіту. А по закінченню війни вже не до документів було. В день коли загарбники прийшли в село, ми, дівчата, зібралися всі в садочку вишні рвать. Приблизно 10 дівчат було. Пригадую, наче тоді неділя була. Дітей багато в селі в той час було. А вже знали що німці ось ось прийдуть, проте ми ще не бачили їх. Чуємо - мотоцикл гуде. Ми насторожились. Садочок був на пагорбі. З нього було добре видно дорогу. Через річку Борову був дерев’яний міст. Дивимось один мотоцикл, другий, третій - чорні мотоцикли і німці сидять у шоломах. Ми відразу – що робить? Полякались! Німці! Страшно! І тікать, кожен до своєї домівки. А дома все з хати повиносили у погріба. Поховали на випадок пожежі. Як хату спалять так хоч речі залишаться. Німців в селі не лишилось. Вони лишили тут поліцаїв і пішли далі за фронтом. Я їх більш не бачила. Через деякий час до нас у двір приходив один поліцай - приніс повістку в Германію моїй старшій сестрі. Вона була вчителькою. Не пішла вона. Прийшов поліцай знову. А він був її однокласник. Пам’ятаю, як сьогодні. Він поставив гвинтівку свою і не знав що їй казати. А вона каже: «Чого ти прийшов? Марш звідси. Щоб я тебе більше не бачила, не приходь. Я не поїду». Він щось там буркнув. Я не знаю, як воно вийшло проте її більше не чіпали. В ті дні забрали до Німеччини Вербій Івана Яковича, Коваленко Катерину Тихонівну, Зозулю Наталю Денисівну, Олійник Олену Кононівну, Момот Надію Григорівну та інших».
В нашому селі іменами героїв названі вулиця Марії Бережної та вулиця Братів Олійників. 8 травня 2011 року на цих вулицях були встановлені пам’ятні дошки.
Марія Бережна загинула 2 січня 1944 року неподалік села Назарівка Софіївського району Дніпропетровської області. В тому бою вона винесла 22 поранених солдат і загинула під ворожим танком, рятуючи 23-го. Була посмертно нагороджена Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Їй був 21 рік. Звичайна дівчина, дочка, сестра…
І як часто, проходячи вулицею, ми не замислюємось про те, якими були брати Олійники – Данило, Володимир, Іван та Антон?! Вони були з багатодітної родини та вже мали власні сім’ї. Були чесними, готовими прийти на допомогу нужденним. Дуже любили свою Батьківщину. Вони з честю пронесли закривавленими шляхами війни звання радянських солдат.
В нашому селі пам’ятають і шанують імена загиблих героїв. Героїв що пішли на фронт, щоб жили ми з Вами, стояли на цій землі, по якій колись ходили й вони. 31 січня боровенців не злякав мороз і не завадив прийти до братської могили і вшанувати пам'ять героїв-визволителів.
Їх подвиг вкарбувався у життя.
Не зблідне, не померкне він з роками.
Без нього ми б не йшли у майбуття.
Хай будуть земляки назавжди з нами!
Громадська організація "ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА"
|
